Адже вона заступала господиню…» — думав він, повільно йдучи вниз сходами.

Почувши шелест сукні на верхній площадці, він здригнувся. «Вона…»

Підвів голову й побачив даму в брильянтах.

Хтось подав йому пальто. Вокульський вийшов на вулицю, заточуючись, мов п’яний. «Що мені з блискучого успіху, коли її там нема?»

— Карету пана Вокульського! — гукнув з ганку швейцар, побожно стискаючи в кулаці три карбованці. Сльозливі очі і трохи захриплий голос свідчили, що цей громадянин навіть на своєму відповідальному посту віддав належне першому дню свят.

— Карету пана Вокульського!.. Карету Вокульського!..

Вокульський, під’їжджай!.. — гукали кучери, що стояли коло ганку.

Серединою Алеї повільно рухались два потоки екіпажів і карет — в бік Бельведера і назад. Хтось з пасажирів помітив Вокульського на тротуарі і вклонився йому.

— Колега, — шепнув Вокульський і почервонів.

Коли під’їхав його екіпаж, він хотів був сісти, але передумав.

— Їдь собі додому, — сказав він кучерові, даючи йому на пиво.

Екіпаж од’їхав до міста, а Вокульський змішався з натовпом і пішов в бік Уяздовського майдану. Він повільно йшов і придивлявся до проїжджаючих. Багатьох з них він знав. Он шкіряник, який достарчає йому свої вироби, їде з грубою, як бочка, жінкою і гарненькою дочкою, яку хотіли за нього сватати. Он син м’ясника, який колись достарчав ковбаси в магазин Гопфера. А он багатий тесля з численною родиною. Вдова спиртозаводчика, також багата й також готова віддати йому свою руку й серце. Он лимар, два продавці з мануфактурного магазину, он чоловічий кравець, муляр, ювелір, пекар, а он і його конкурент — галантерейний купець у звичайному екіпажі.

Більшість із них не бачили Вокульського, декотрі помічали і кланялись йому; були й такі, котрі, побачивши його, не тільки не кланялись, а навіть єхидно усміхались. З-поміж усіх цих купців, промисловців та ремісників, що були однакового з ним становища, а деякі навіть багатші та відоміші в Варшаві, тільки він один був сьогодні на розговінні у графині. Жоден з них, тільки він один!.. «Мені неймовірно щастить, — думав він. — За півроку нажив великі гроші, за кілька років можу мати мільйон…

Навіть раніш… Уже сьогодні мене приймають в аристократичних салонах, а що буде через рік?.. Декотрим із тих панів, з якими я сьогодні зустрічався у графині, як рівний з рівними, сімнадцять років тому я міг би прислуговувати в ресторані і не прислуговував тільки тому, що вони туди не хотіли заходити. З комірчини при магазині — в будуар графині! Он як ти високо скочив!.. Але чи не надто швидко я йду вперед?» — додав він з таємною тривогою в серці.

Він вийшов на широкий Уяздовський майдан, на південній частині якого були влаштовані розваги для простолюду. Уривчасті звуки катеринок, завивання труб та гомін багатотисячного натовпу накотились на Вокульського, немов повідь. Перед ним, як на долоні, постав довгий ряд гойдалок, що підлітали то праворуч, то ліворуч, наче гігантські маятники. За ними другий ряд — численні каруселі з різнокольоровими смугастими верхами. Далі — третій ряд зелених, жовтих та червоних яток, де напривході висіли незграбно намальовані картини, а на верху то з’являлись, то зникали барвисто одягнені клоуни або величезні ляльки. А в центрі майдану стояло два високих стовпи, на які саме в цей час видирались охочі дістати костюм або дешевого годинника.

Навколо цих нашвидку споруджених брудних будівель товпилась і веселилася юрба.

Вокульському пригадались його дитячі роки. Якою ж смачною йому, завжди голодному хлопчині, здавалась булка з сарделькою! Як він, сівши на коня на каруселі, уявляв себе великим полководцем! З якою насолодою підлітав він угору на гойдалці! Яка то була розкіш думати, що сьогодні й завтра він нічого не робитиме — раз за цілий рік.

А з чим можна порівняти певність, що сьогодні він ляже спати о десятій годині, а завтра, якщо захоче, теж може встати о десятій, пролежавши в постелі дванадцять годин підряд! «І то був я, я?.. — здивовано питав він сам себе. — Невже мене тоді так тішили речі, які тепер викликають лише огиду?.. Круг мене веселяться тисячі бідняків, порівняно з якими я — багач, і що ж я. маю?.. Тривогу і журбу, журбу і тривогу… Тепер, коли я міг би мати все те, про що колись мріяв, я не маю нічого, бо колишні прагнення згасли. А я ж так вірив у своє незвичайне щастя!..»

В цю мить в юрбі залунав багатоголосий крик. Вокульський немов прокинувся й побачив на верху стовпа людську постать. «Ага, переможець!» — подумав він, ледве встоявши на ногах під тиском юрби. Круг нього люди товпились наперед, ляскали в долоні, кричали «віват», показували пальцями на героя, допитувались, як його прізвище. Здавалося, розбурхана юрба підхопить героя йа руки й понесе по місту, проте запал раптом остиг. Люди бігли повільніше, спинялися, вигуки вщухали, нарешті, й зовсім замовкли.

Герой хвилини повільно зсунувся з стовпа, і за нього відразу забули. «Це пересторога для мене…» — подумав Вокульський, витираючи піт з лоба.

Майдан і весела юрба остаточно йому набридли, і він повернув назад.

Серединою Алеї так само проїжджали екіпажі й карети.

В одній з них Вокульський помітив блідо-блакитну сукню. «Панна Ізабелла!..»

Серце його сильно закалатало. «Ні, не вона».

Віддалік пройшла величною ходою якась жінка. «Вона?.. Ні. Відкіля б вона тут узялася?»

Так він пройшов усю Алею, Олександрійський Майдан, Новий Світ, весь час когось шукаючи і не знаходячи. «Оце таке моє щастя? — думав він. — Я не прагну того, що міг би мати, а вганяю за тим, що не дається в руки. Невже це і є щастя?.. Хто його знає, чи смерть справді таке зло, яким її вважають люди».

І вперше йому захотілось заснути таким міцним сном, якого не могли б порушити ні прагнення, ні надії.

В цей самий час панна Ізабелла, повернувшись від тітки, майже з порога гукнула до панни Флорентіни:

— А знаєш?.. Він був на прийомі!..

— Хто?

— Ну, отой, Вокульський…

— Чого ж би йому не бути, коли його запросили, — відказала панна Флорентіна.

— Але ж це зухвальство… Це нечувано!.. До того ж тітка, уяви собі, ним зачарована, князь мало не вішається йому иа шию, а всі інші хором твердять, що він — якась знаменитість… І тобі все це байдуже?..

Панна Флорентіна сумно усміхнулась.

— Мені це відомо. Герой сезону. Взимку ним був пан Казимеж, а кільканадцять років тому навіть… я, — додала вона тихо.

— Але ж ти подумай: хто він такий?.. Купець… Купець!..

— Дорога Бельцю, — відповіла панна Флорентіна, — я пам’ятаю сезони, коли наш світ захоплювався навіть циркачами. Але все те минулося; минеться й це.

— Я боюсь цього чоловіка, — прошепотіла панна Ізабелла.

Розділ десятий

ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

«Отже, маємо новий магазин; п’ять вітрин, два склади, сім продавців і швейцар у дверях. Маємо ще екіпаж, блискучий, як наваксований чобіт, пару гнідих коней, кучера і лакея в лівреї. І все це звалилося на нас на початку травня, коли Англія, Австрія і навіть розбита Туреччина навперебій озброювались!

— Дорогий Стасю, — казав я Вокульському, — всі купці сміються з нас, що ми так багато тратимо в непевні часи.

— Дорогий Ігнаце, — відповів мені Вокульський, — а ми сміятимемось з усіх купців, коли настануть певніші часи.

Тепер якраз найкраща пора для всіляких торговельних справ.

— Але ж європейська війна, — кажу йому, — висить на волосинці. Якщо вона спалахне, то ми напевне збанкрутуємо.

— Не думай ти про війну, — відповідає Стась. — Весь цей галас вщухне через кілька місяців, а ми тим часом випередимо всіх конкурентів.

Ну, і війни таки нема. В магазині у нас людей, як на прощі, до наших складів привозять і вивозять товари, як до млина, а гроші сиплються в касу, як полова. Хто не знає Стася, може подумати, що він — геніальний комерсант.