— Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми з ним годинами просиджували на великому камені.

— Невже?! Пам’ятаю я той камінь; колись і ми сиділи на ньому вдвох та дивилися на річку й на хмари, що пропливали повз нас, немов нагадували нам, що так пропливає людське щастя. Тільки тепер я це зрозуміла. А колодязь у замку й досі такий самий глибокий?..

— Дуже глибокий. Але потрапити до нього трудно, бо вхід туди завалений грузом. Мені його показав дядько.

— А ти знаєш, — промовила удова, — що під час останнього прощання ми навіть думали: чи не кинутись нам у той колодязь? Ніхто б нас там не знайшов, і ми навіки залишилися б разом. Звичайно — шалена молодість…

Вона витерла сльози й говорила далі:

— Я його дуже, дуже любила… Та думаю, що й він мене трохи любив, коли все так пам’ятав. Але він був бідний офіцер, а я, на своє нещастя, багата, та ще й родичка двох генералів. Ну, нас і розлучили… А може, ми були занадто цнотливі… Але годі про це… — додала вона, сміючись і плачучи. — Про такі речі жінки можуть говорити аж на сьомому десятку.

Сльози не давали їй говорити. Вона понюхала свій флакончик, перепочила й почала знову:

— Буває на світі багато злочинів, та найтяжчий з них. мабуть, убити любов. Скільки років спливло, майже піввіку; все минулося: багатство, титули, молодість, щастя…

Тільки сум не минувся і зостався, кажу тобі, такий свіжий, немов усе те було вчора. Ах, якби не віра в інший світ, де нібито нас жде нагорода за кривди на цьому світі, хто його знає, чи не прокляли б ми життя та його умовностей…

Але ти мене не зрозумієш, бо у вас, теперішніх, міцніші голови, зате холодніші серця.

Вокульський сидів, опустивши очі. Його щось душило, шарпало за груди. Він уп’явся нігтями в долоні й думав, як би йому швидше відціля вийти, щоб не слухати скарг, що ятрили його наболілі рани.

— А є у нього, нещасного, який-небудь пам’ятник на могилі? — трохи помовчавши, спитала удова.

Вокульський почервонів. Йому ніколи не спадало на думку, що мертві потребують ще чогось, крім могилки землі.

— Нема, — промовила удова, бачачи його збентеження. — Я не дивую тобі, дитино моя, що ти забув за пам’ятник, а докоряю собі, що забула за людину.

Вона задумалась і раптом, поклавши схудлу, тремтячу руку йому на плече, тихо сказала:

— Маю до тебе прохання… Обіцяй, що виконаєш…

— Неодмінно, — відповів Вокульський.

— Дозволь мені поставити на його могилі пам’ятник.

Але тому, що я не можу туди поїхати, то ти вже мене виручи. Знайдеш там каменяра, нехай розколе той камінь, знаєш, — той, на якому ми сиділи на горі, під замком, і нехай одну половину поставить на його могилі. Заплати, скільки коштуватиме, а я тобі поверну з моєю довічною вдячністю. Зробиш?

— Зроблю.

— От і гаразд, дякую… Мені здається, йому буде легше спочивати під каменем, який чув наші розмови й бачив наші сльози. Ах, як тяжко все те згадувати… А напис, знаєш, який зробиш? — мовила вона далі. — Коли ми розлучались, він залишив мені кілька рядків з Міцкевича. Ти їх, певне, колись читав:

«Яка це щира правда!.. Хотілося б якось увічнити ft колодязь, котрий мав нас поєднати…

Вокульський здригнувся, він дивився кудись у простір широко розкритими очима.

— Що з тобою? — запитала удова.

— Нічого, — відповів він, усміхнувшись. — Смерть заглянула мені в вічі.

— То не дивно: вона кружляє коло мене, старої, отож мої сусіди її й бачать. Ну, то зробиш, про що я прошу?

— Зроблю.

— Приходь же до мене після свят і… взагалі заходь якнайчастіше. Може, трохи понудьгуєш, але зате й я, недолуга, чимось тобі стану в пригоді. А тепер іди вже собі вниз, іди…

Вокульський поцілував її в руку, а вона його кілька разів у голову, потім торкнула гудзик дзвінка. Увійшов слуга.

— Проведи пана в зал, — звеліла вона.

Вокульський немов учадів. Не знав, куди йде, не пам’ятав, про що вони говорили з удовою. Відчував тільки, що перебуває в якійсь круговерті великих кімнат, старовинних портретів, тихих кроків, невловимих пахощів. Навколо нього були коштовні меблі, люди, сповнені вишуканої делікатності, про яку він ніколи й не мріяв, а над усім цим, немов поема, підносились пройняті слізьми й зітханнями спогади старої аристократки. «Що воно за світ?.. Що за світ?..»

Однак йому чогось бракувало. Він хотів ще раз поглянути на панну Ізабеллу. «Иу, побачу її в залі…»

Лакей відчинив двері в зал. Всі голови знов повернулись в його бік, а гомін розмов ущух, як шум одлітаючого птаства. Настала хвилина тиші, коли всі дивились на Вокульського, а він нікого не бачив і тільки гарячковими очима шукав блідо-блакитної сукні. «Тут її нема», — подумав він.

— Ви тільки подивіться, він навіть не помічає вас!.. — насмішкувато прошепотів дідок з сивими бакенбардами. «Вона, мабуть, у другому залі», — казав сам до себе Вокульський.

Він побачив графиню і підійшов до неї.

— Ну що, закінчилась ваша нарада? — спитала графиня. — Правда, яка вона мила людина?.. В її особі ви маєте велику приятельку, не більшу, правда, ніж я. Зараз я вас відрекомендую… Пан Вокульський!., — додала вона, звертаючись до дами в брильянтах.

— Я одразу приступаю до справи, — промовила дама, згорда дивлячись на нього. — Нашим сиріткам потрібно кілька сувоїв полотна…

Графиня трохи почервоніла.

— Лише кілька?.. — перепитав Вокульський і подивився на брильянти гордопишної дами, за які можна було купити кілька сот сувоїв найдорожчого полотна. — Після свят, — додав він, — я матиму честь надіслати вам, графине, полотно…

Він уклонився, немов прощаючись.

— Як, ви вже залишаєте нас? — спитала трохи збентежена графиня.

— Але ж який він нахаба! — промовила дама в брильянтах до своєї приятельки з страусовим пір’ям.

— Дозвольте з вами попрощатися й подякувати за честь, яку ви мені виявили!.. — сказав Вокульський, цілуючи графиню в руку.

— Тільки до побачення, пане Вокульський, правда ж?..

У нас з вами буде ще багато спільних справ.

В другій вітальні панни Ізабелли також не було. Вокульський занепокоївся. «Мушу ж я на неї ще раз глянути, — подумав він. — Хто його знає, чи скоро трапиться ще така нагода…»

— А, он ви де! — гукнув до нього князь. — Я вже знаю, яку змову ви вчинили з паном Ленцьким. Спілка для торгівлі зі Сходом — прекрасна ідея! Ви повинні прийняти до неї й мене. Нам треба познайомитися ближче… — Бачачи, що Вокульський мовчить, він додав: — Я настирливий, пане Вокульський, правда ж?.. Але вам нічого не поможе: ви мусите зблизитися з нами — ви й інші люди вашого кола, — і ми підемо разом. Ваші фірми — ті самі герби, а наші герби — ті самі фірми, які гарантуватимуть сумлінність у провадженні справ…

Вони потиснули один одному руки, і Вокульський щось відповів, але що саме не пам’ятав. Його занепокоєння все зростало — панни Ізабелли ніде не було.

— Може, вона там, далі, — схвильовано прошепотів він, прямуючи в останню вітальню.

По дорозі його перехопив пан Ленцький і заговорив з незвичайною сердечністю:

— Ви вже йдете? Ну, до побачення, дорогий пане Вокульський! Отже, після свят у мене перше засідання, і з божою поміччю почнемо. «Нема її!» — думав Вокульський, прощаючись з паном Томашем.

— А знаєте, — шепотів Ленцький, — ви зробили справжній фурор. Графиня не знає, де дітись від радості, князь тільки про вас і говорить… Та ще той випадок з пані Заславською… Взагалі… чудово!.. Про кращий дебют нічого було й мріяти…

Вокульський стояв уже в дверях. Він ще раз оглянув зал осклілими очима і вийшов з розпачем у серці. «Може, треба б повернутись та попрощатися з нею?..