Мрачевський упав на стілець так раптово, що він аж затріщав, і, каже:

— Я як побачив її вперше після того, коли вона виїхала з Варшави, мене наче громом торохнуло, так мені сподобалась…

— Ну, вона й колись тобі подобалась.

— Але не так! Приїхав я з Парижа такий замріяний, а вона була така бліда, такі в неї смутні очі, що я й подумав: «Ану, може, вдасться?» — та й давай коло неї увиватись. А вона після перших моїх слів взяла та й дала мені одкоша, а коли я впав перед нею навколішки та заприсягся, що кохаю її… вона розрюмсалась!.. Ой, пане Ігнаце, оті сльози… Я не знав, що робити, зовсім не знав… Якби вже того її чоловіка чорти взяли або якби у мене були гроші на розвід… Пане Ігнаце!.. Якби я прожив з такою жіночкою тиждень, то я або вмер би, або довелося б мене возити візком… Авжеж! Аж тепер я відчуваю, як її люблю.

— А якби вона любила іншого? — питаю Мрачевського.

— Кого? Може, Вокульського?.. Ха-ха!.. Хто ж може полюбити такого відлюдька?.. Жінці треба виявляти почуття, запал, говорити їй про кохання, тиснути руки, а як можна, то й… А хіба цей пеньок здатний на щось подібне?..

Він ганявся за панною Ізабеллою, як хорт за качкою, бо сподівався через неї нав’язати стосунки з аристократією та вхопити велике придане. А як узнав, що воно й до чого, то втік із Скерневиць. Ой, пане Ігнаце, з жінками так не можна…

Правду кажучи, не сподобався мені цей запал Мрачевського. Я подумав, що він як почне отак падати навколішки, скімлити та плакати, то кінець кінцем закрутить голову пані Ставській. А Вокульський міг би тоді пожалкувати, бо, присягаюсь моєю офіцерською честю, це єдина жінка йому до пари.

Але зачекаємо, а поки що — їхати… їхати!..

Бррр!.. Оце так поїхав!.. Купив квитка до Кракова, сів у вагон на Віденському вокзалі і — після третього дзвінка вискочив…

Не можу й на хвилину розлучитись з Варшавою і магазином… Жити без них не можу…

Речі одібрав на залізниці на другий день, бо вони заїхали аж до Пйотркова.

Якщо мої плани отак будуть здійснюватись, то красно дякую…

Розділ п'ятнадцятий

ДУША В ЛЕТАРГІЇ

Лежачи або сидячи в своїй кімнаті, Вокульський машинально пригадував, яким чином він повернувся із Скерневиць до Варшави.

Десь о п’ятій годині ранку він купив на вокзалі квиток першого класу, але не пам’ятав, чи сам такий замовляв, чи йому дали. Сів він чомусь у купе другого класу й застав там ксьондза, який цілу дорогу дивився в вікно, і рудого німця, який, скинувши черевики та спершись ногами в брудних шкарпетках на протилежну канапу, спав, як убитий. Навпроти сиділа якась стара дама, котру так боліли зуби, що вона навіть не ображалась на поведінку свого роззутого сусіда.

Вокульському захотілось полічити, скільки людей їдо в купе, і він насилу зміркував, що без нього їх троє, а з ним — четверо. Потім почав думати, чому це троє людей і ще одна людина разом становитимуть чотири, — і заснув.

У Варшаві він опам’ятався аж в Єрусалимській Алеї, коли їхав візником. Але хто йому виніс чемодан, яким чином він опинився на візнику — цього він не пам’ятав, та йому, власне кажучи, було й байдуже.

До своєї квартири він дзвонив не менш як півгодини, хоч була вже восьма ранку. Відчинив йому слуга — заспаний, роздягнений, здивований раптовим його поверненням. Увійшовши в спальню, Вокульський впевнився, що вірний слуга спав у його власному ліжку. Він не лаяв його, тільки наказав подати самовар.

Слуга швидко перемінив простирадла й наволочки, і Вокульський, побачивши своє постелене ліжко, не пив чаю, а роздягнувся й ліг спати.

Він спав до п’ятої години дня, а потім, умившись і одягнувшись, перейшов у вітальню, машинально сів у крісло і дрімав до вечора. А коли на вулиці засвітились ліхтарі, він сказав подати лампу і принести з ресторану біфштекс.

З’їв його з апетитом, запив вином і десь опівночі знову ліг спати.

Другого дня його одвідав Жецький, але скільки він сидів і про що вони говорили, Вокульський не пам’ятав.

Тільки на другу ніч йому на хвилину привиділось, що він бачить Жецького з дуже зажуреним обличчям.

Потім він зовсім втратив уявлення про час, не помічав зміни дня і ночі, не розумів, швидко чи повільно минають години. Час взагалі не цікавив його, наче перестав існувати. Він тільки відчував у собі й навколо себе пустку, йому навіть ввижалось, що його квартира стала просторіша.

Одного разу йому приснилось, що він лежить на високому катафалку, і він почав думати про смерть. Йому здавалось, що він неодмінно вмре від паралічу серця; але це його не лякало й не тішило. Інколи від довгого сидіння в кріслі. у нього терпли ноги, і тоді він думав, що то наближається смерть, і з байдужною цікавістю стежив, чи скоро отерпне й серце? Ці спостереження трохи його розважали, але незабаром він знову поринав в апатію.

Слузі своєму він наказав нікого не приймати; проте його відвідав кілька разів доктор Шуман.

Під час першого візиту він перевірив у нього пульс і звелів показати язика.

— Може, англійського?.. — спитав Вокульський, але враз опам’ятався і вирвав руку.

Шуман пильно подивився йому в вічі.

— Ти хворий, — сказав він. — Що тебе болить?

— Нічого. Ти що, знову займаєшся практикою?' — Хочу взятися! — вигукнув Шуман. — Перший курс проробив на самому собі: вилікувався від мрійливості.

— Дуже добре, — мовив Вокульський. — Жецький казав мені щось про твоє одужання.

— Жецький придуркуватий… старий романтик… Це вимираюча порода! Хто хоче жити, мусить тверезо дивитись на світ… Ану, по черзі заплющуй очі. Слухай мене: ліве… праве… ліве… праве… Заклади ногу на ногу.

— Що ти робиш, дорогий докторе?

— Оглядаю тебе.

— Ого! І сподіваєшся щось побачити?

— Сподіваюсь.

— А потім?

— Лікуватиму тебе.

— Від мрійництва?

— Ні, від неврастенії.

Вокульський усміхнувся і, помовчавши, спитав:

— Ти можеш вийняти у людини з голови мозок і вкласти їй інший?

— Поки що — ні.

— Ну, то можеш мене не лікувати.

— Я можу підказати тобі нові прагнення…

— Вони уже в мене є. Я хотів би провалитися в землю, хоч би на глибину… колодязя в Заславському замку. А ще хотів би, щоб мене засипав груз, мене й моє майно, щоб і сліду від мене не лишилось. Це моє прагнення — наслідок усіх попередніх.

— Романтика! — вигукнув Шуман, ляскаючи його по плечу. — Але це минеться.

Вокульський нічого не відповів. Він сердився на себе за сказані слова і дивувався: чого це він став такий одвертий?.. Дурна одвертість!.. Кому яке діло до його прагнень?

Навіщо він говорив про це? Навіщо, мов той безсоромний жебрак, відкрив свої рани?

Коли доктор пішов додому, Вокульський помітив у собі якусь зміну: на тлі абсолютної апатії з’явилось якесь нове почуття. Це був не знаний досі біль, спочатку ледве відчутний, а далі все дужчий, поки не досяг крайнього напруження. Спочатку він відчувався, як укол шпильки, а потім перейшов у серце, немов стороннє тіло завбільшки як ліщиновий горіх. Він уже пожалкував був за апатією, але згадав слова Фейхтерслебена [134] : «Я радів, що страждаю, бо мені здавалось, що я збагнув у собі ту плідну боротьбу, яка творила і творить геть усе на цім світі, де безупинно борються нескінченні сили».

— Але що ж воно таке? — спитав він сам себе, відчуваючи, як апатія в його душі змінюється тупим болем.

І сам собі відповів:

— Ага, це пробуджується свідомість…

Поступово в його свідомості, що досі була ніби повита туманом, почала вирізнятися картина. Вокульський з цікавістю придивився до неї і зауважив силует жінки в обіймах мужчини… Картина спочатку поблискувала фосфоричним сяйвом, потім порожевіла… пожовкла… позеленіла… посиніла, нарешті, стала оксамитно-чорною. Потім картина ненадовго зникла і знову почала з’являтись у всіх барвах по черзі, починаючи від фосфоричної і кінчаючи чорною.