Хіба я не міг би їздити візником або отим деренчливим омнібусом з полотняними фіранками?..»

Спинившись перед своїм домом, він пригадав обіцянку, яку дав панні Ізабеллі про овації для Россі. «Звичайно, він матиме овації, та ще які!.. Завтра спектакль…»

Надвечір він послав слугу в магазин по Обермана. Сивий інкасатор прибіг негайно, з тривогою питаючи себе, чи не передумав, бува, Вокульський та чи не скаже йому повернути загублені гроші?..

Але Вокульський зустрів його дуже привітно і навіть запросив до свого кабінету, де вони з півгодини про щось говорили. Але про що?..

Питання, про що Вокульський міг говорити з Оберманом, дуже зацікавило слугу. Звичайно, про загублені гроші…

Дбайливий слуга по черзі прикладав до дірки в замку то вухо, то око, багато чув, багато бачив, але нічого не розумів. Він бачив, як Вокульський давав Оберманові велику пачку асигнацій по п’ять карбованців, і чув отакі дивні слова:

— У Великому театрі… на балконі й на гальорці… капельдинерові кошик квітів… букет через оркестр… «Що воно за чорт! Чи не почав наш старий уже й театральними квитками гендлювати?»

Почувши, що в кабінеті прощаються, слуга втік у передпокій, щоб перехопити там Обермана. Коли інкасатор вийшов, він спитав:

— Ну як, скінчилось діло з грішми?.. Дуже я тут багато роботи доклав, щоб умовити хазяїна появити до вас милость. Спочатку він усе відмовлявся, а потім каже: «Побачимо, зробимо, що можна буде!..» А тепер бачу, що ви добилися свого… Як там у хазяїна настрій?..

— Як звичайно, — відповів інкасатор.

— Але й наговорилися ви в ним. Мабуть, не тільки про гроші… Може, й про театр, бо хазяїн страшенно до того театру охочий…

Але Оберман непривітно глипнув на нього і вийшов. Слуга в першу мить аж рота роззявив від здивування, потім опам’ятався і погрозив кулаком.

— Почекай! — бурчав він. — Я тобі віддячу… Дивіться на нього, який великий пан… Украв чотириста карбованців і вже задається, не хоче з людиною говорити!..

Розділ вісімнадцятий

ЗДИВУВАННЯ, ПОБОЮВАННЯ ТА СПОСТЕРЕЖЕННЯ СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Для папа Ігиаца Жецького знову настав час тривог та здивувань.

Той самий Вокульський, який рік тому полетів у Болгарію, а кілька тижнів тому, як магнат, бавився скачками та дуелями, той самий Вокульський раптом виявив велике замилування до театру. Та нехай би хоч до польського, а то до італійського. Він, котрий ні слова не розумів, по-італійськи!

Ця нова манія дивувала і смутила не тільки пана Жецького.

Одного разу, наприклад, старий Шлангбаум півдня шукав Вокульського, певне, в якійсь важливій справі. З’явився він у магазин, — Вокульський тільки що пішов з магазину, сказавши надіслати Россі велику вазу саксонського фарфору. Побіг на квартиру — Вокульський тільки що поїхав до Барде по квіти. Старий Шлангбаум, щоб догнати його, мусив узяти візника, хоч і кривився. Але візник зажадав сорок грошів, і поки вони сторгувались за злотий і вісім грошів та доїхали до Барде, Вокульського там уже не було.

— А куди він поїхав, ви не знаєте? — спитав Шлангбаум садівника, який з допомогою кривого ножа нищив найкращі квіти.

— Хіба я знаю? Мабуть, до театру, — відповів садівник таким тоном, наче хотів отим кривим ножем перерізати Шлангбаумові горло.

Старий, якому саме так і здалося, мов опечений, вискочив з оранжереї і, наче камінь, пущений із пращі, впав у бричку. Але візник (видно, порозумівшись з кровожерним садівником) заявив, що ні за які скарби в світі не поїде далі, хіба що купець заплатить йому сорок грошів за один кінець та ще поверне два гроші, які не додав за першу поїздку.

У Шлангбаума защеміло серце, і в першу мить він хотів або вилізти з брички, або покликати поліцію. Проте згадав, яка тепер у християнському світі панує злість та несправедливість, яка запекла ворожість до євреїв, згодився на всі вимоги безсоромного візника і, стогнучи, поїхав до театру.

Там насамперед він не знав, з ким говорити, потім з ним не хотіли говорити, кінець кінцем він довідався, що пан Вокульський допіру був, але поїхав в Єрусалимські Алеї.

У воротях ще навіть чути було гуркіт його екіпажа…

У Шлангбаума опали руки. Він поплентався пішки в магазин Вокульського, по дорозі принагідно сотий раз проклинаючи свого сина за те, що той називає себе Генріком та ходить у сюртуку і їсть трефне, і нарешті пішов скаржитись панові Жецькому.

— Ну, — почав він жалісним голосом, — що він собі виробляє, цей ваш пан Вокульський!.. У мене було таке діло, що він за п’ять днів міг заробити на свій капітал триста карбованців… А я собі теж заробив би карбованців зо сто…

Але він собі їздить по місту, а я на самих візників витратив два злоти і двадцять грошів… Вей! Що то за розбійники, оті візники!..

Звичайно, що пан Ігнац уповноважив Шлангбаума провести ту справу і не тільки повернув йому витрачені на візника гроші, але ще й найняв на власний кошт екіпаж до Електоральної вулиці. Це так розчулило старого єврея, що він зняв з сина батьківське прокляття і навіть запросив його на сабашковий обід. «Як би там не було, — думав Жецький, — дурна історія з тим театром, тим більше, що Стах починає занедбувати справи…»

Іншим разом до магазину завітав усіма шанований адвокат, права рука князя, юридичний порадник усієї аристократії, щоб запросити Вокульського на якусь вечірню нараду. Пан Ігнац не знав, де посадити такого славетного чоловіка і як радіти з тієї честі, якою він пошанував його Стаха. Тим часом Стах не тільки не був зворушений такими почесними запросинами, а ще й відмовився, що навіть трохи образило адвоката, який пішов, сухо попрощавшись.

— Чому ти відмовився? — в розпачі запитав Ігнац.

— Бо мушу бути сьогодні в театрі, — відповів Вокульський.

Але справжнє обурення опанувало Жецького, коли того самого дня інкасатор Оберман прийшов до нього о сьомій годині вечора і попросив прийняти сьогоднішній звіт.

— Після восьмої… після восьмої… — відповів пан Ігнац. — Зараз я не маю часу.

— А після восьмої я не матиму часу, — відказав Оберман.

— Як так?.. Що це означає?..

— А те означає, що в пів на восьму я мушу бути з нашим хазяїном у театрі… — буркнув Оберман, ледве помітно здвигнувши плечима.

В цю ж мить до Жецького підійшов усміхнений Земба.

— Ви вже йдете з магазину, пане Зембо? Без чверті сім? — спитав здивований пан Ігнац, широко розплющивши очі.

— Я несу Россі квіти, — чемно сказав пан Земба і ще приємніше усміхнувся.

Жецький ухопився обома руками за голову.

— Подуріли всі з тим театром! — крикнув він. — Може, ви ще й мене туди потягнете?.. Але зі мною вам не вдасться!..

Передчуваючи, що Вокульський от-от почне намовляти й його, пан Ігнац склав собі в думці промову, в якій мав сказати, що не тільки не піде на італійців, а й його, Вокульського, віднадить отакими приблизно словами:

— Облиш ти ці дурниці!.. — І так далі.

Тим часом Вокульський, замість намовляти його, прийшов одного разу в магазин о шостій і, заставши Жецького над рахунками, сказав:

— Дорогий Ігнаце, сьогодні Россі грає Макбета. Сядь, будь ласка, в першому ряду партеру (ось тобі квиток) і після третьої дії подай йому оцей альбом…

1 без ніяких церемоній та дальших пояснень вручив панові Ігнацові альбом з краєвидами Варшави та портретами варшав’янок, який коштував щонайменше п’ятдесят карбованців!..

Пан Ігнац відчув себе глибоко ображеним. Він устав із свого крісла, насупив брови і вже був роззявив рота, щоб висловити своє обурення, але Вокульський раптом вийшов з магазину, навіть не глянувши на нього.

І, звичайно, панові Ігнацові довелося піти в театр, щоб не завдавати прикрості Стахові.

В театрі з паном Ігнацом стався цілий ряд несподіванок.

Насамперед він потрапив на сходи, що вели на гальорку, де він бував за своїх давніх добрих часів. Там капельдинер вказав йому, що у нього квиток в перший ряд партеру, і глянув на нього таким поглядом, який свідчив, що темно-зелений сюртук пана Жецького, альбом під пахвою і навіть фізіономія ala Наполеон III здалися йому дуже підозрілими.