— Я відчуваю, — казав він, зітхаючи, — що був би зовсім інакшим, якби мав хоч три тисячі на рік… Паскудний цей світ, де такі люди, як я, мусять отак поневірятись!..

— Ну, облиш це, Марушевич, — заспокоював його барон. — Я тебе дуже люблю, але ж усім відомо, що ти пройдисвіт.

— А в моє серце ви заглядали? Знаєте, які там почуття?.. О, якби існував такий суд, що вміє читати в душі людини, тоді б ми побачили, хто з нас ліпший: я чи ті, що мене переслідують!..

В результаті цієї пригоди і Жецький, і князь, і кілька графів, що довідались про витівки Марушевича, всі визнали, що Вокульський вчинив шляхетно, але занадто лагідно.

— Це дуже гарний вчинок, — казав князь, — але… не в стилі Вокульського. Мені здавалось, що він в суспільстві становить силу, яка творить добро й карає негідників. Так, як Вокульський з Марушевичем, міг би вчинити якийсь ксьондз… Боюсь, що він втрачає енергію.

Насправді ж Вокульський не втратив енергії, але з багатьох поглядів змінився. Магазином, наприклад, він не займався, навіть відчував до нього відразу, оскільки звання галантерейного купця шкодило йому в очах панни Ізабелли. Натомість він став пильніше займатися справами торговельної спілки з Росією, поскільки вона давала величезні прибутки, отже, й побільшувала багатство, яке він хотів здобути для панни Ізабелли.

З того часу, як він освідчився панні Ізабеллі й дістав згоду, його опанувала якась сентиментальність і жалісливість. Йому здавалось, що він не тільки не зміг би нікому заподіяти кривди, а й сам не зміг би боронитись, якщо, звичайно, це не стосувалось панни Ізабелли. Натомість він відчував непоборну потребу робити людям добро. Крім даровизни Жецькому, він призначив також своїм колишнім продавцям Лісецькому та Клейнові по чотири тисячі карбованців — нібито за те, що заподіяв їм збитків, продавши магазин Шлангбаумові. Призначив також близько дванадцяти тисяч нагороди інкасаторам, швейцарам, посильним та хурманам.

Венгелекові не тільки справив бучне весілля, але ще й додав до обіцяної подружжю суми кількасот карбованців.

Якраз у цей час у Висоцького народилась дочка, і Вокульський погодився бути хрещеним батьком, а оскільки догадливий батько назвав її Ізабеллою, він подарував їй на посаг п’ятсот карбованців.

Це ім’я було йому дуже дороге. Часто, сидячи в самотині, він брав олівця й папір і без кінця писав: «Ізабелла… Іза… Белла…», а потім палив папірці, щоб ім’я коханої не потрапило в чужі руки. Він мав намір купити під Варшавою фільварок, збудувати на ньому віллу й назвати її «Ізабеллін». Він пригадав, як колись, під час його мандрівок по Уралу, один учений знайшов новий мінерал і радився, як його назвати. Тоді Вокульський не знав ще панни Ізабелли, але тепер докоряв собі за те, що не догадався назвати його «ізабеллітом». Нарешті, прочитавши в газетах про те, що відкрито новий астероїд, і астроном, який його відкрив, не знає, як назвати, Вокульський збирався визначити велику нагороду тому, хто відкриє нову планету й назове її «Ізабелла».

Незмірна пристрасть до одної жінки не виключала, однак, думки про другу. Інколи він пригадував пані Ставську, котра, як він знав, готова була пожертвувати для нього всім, і відчував ніби докори сумління. «Але що я зроблю?.. — думав він. — Чим я винен, що люблю іншу… Хоч би вона швидше забула за мене й була щаслива».

В усякому разі, він вирішив забезпечити її майбутнє і напевне довідатись про долю її чоловіка. «Нехай принаймні не турбується про завтрашній день..; Нехай у неї буде посаг для дочки…»

Що кілька днів бачив він панну Ізабеллу в численному товаристві молодих і старих знайомих. Але його вже не вражали ні залицяння мужчин, ні її погляди та усмішки. «Така вже у неї натура, — думав він. — Вона не вміє, інакше ні дивитись, ні сміятись». Вона як квітка або як сонце, які мимоволі вщасливлюють всіх навколишніх, всіх чарують своєю красою».

Одного дня він одержав з Заславка телеграму — запрошення на похорон пані Заславської. «Померла?.. — прошепотів він. — Шкода, якої прекрасної душі була жінка!.. Чому я не був коло неї в її останні хвилини?..»

Він зажурився, посмутнів, але на похорон старої, яка так зичливо до нього ставилась, не поїхав. У нього не вистачило відваги розлучитись з панною Ізабеллою навіть на кілька днів…

Він уже зрозумів, що не належить сам собі, що всі його думки, всі почуття і прагнення, всі наміри й надії зв’язані з цією єдиною жінкою. Якби вона вмерла, йому не треба було б себе вбивати: його душа сама полетіла б за нею, як птах, що тільки на хвилину присів відпочити на гілці. Він навіть не говорив з нею про любов, як не говорять про вагу тіла або про повітря, яке наповнює і з усіх боків оточує людину. Якщо протягом дня йому доводилось подумати про щось інше, крім неї, він здивовано здригався, як людина, що несподівано опинилась в незнайомій місцевості.

Це була не любов, а екстаз.

Одного разу, вже в травні, його викликав до себе пан Ленцький.

— Уяви собі, — сказав він. — Ми повинні їхати до Кракова. Гортензія захворіла и хоче бачити Бельцю (мабуть, ідеться про заповіт), ну, і звичайно, вона рада була б познайомитись з тобою… Ти можеш поїхати з нами?

— В будь-яку хвилину, — відповів Вокульський. — Коли ж ви їдете?

— Повинні б їхати сьогодні, але, напевне, затримаємось до завтра.

Вокульський обіцяв бути готовим до завтра. Коли він попрощався з паном Томашем і зайшов до панни Ізабелли, вона повідомила йому, що Старський у Варшаві.

— Бідний хлопець, — сказала вона, сміючись, — Одержав від Заславської в спадщину тільки дві тисячі щорічно та десять тисяч на руки. Я раджу йому одружитися з багатою, а він хоче їхати в Відень, а відтіль, напевне, в Монте-Карло… Я запропонувала йому їхати з нами. Буде веселіше, правда ж?

— Звичайно, — відповів Вокульський. — Тим більше, що ми візьмемо окремий вагон.

— Отже, до завтра!

Вокульський влаштував найпильніші справи, замовив на залізниці окремий салон-вагон до Кракова, а о восьмій вечора, відправивши свої речі, прийшов до Ленцьких. Вони втрьох випили чаю і десь о десятій поїхали на вокзал.

— Де ж пан Старський? — запитав Вокульський.

— А хто його знає! — відповіла панна Ізабелла. — Може, він зовсім не поїде… То такий вітрогон!..

Вони вже сиділи в вагоні, а Старського не було. Панна Ізабелла кусала губи і щохвилини виглядала в вікно. Нарешті після другого дзвінка Старський з’явився на пероні.

— Сюди, сюди! — закричала панна Ізабелла. Але тому що Старський не почув, Вокульський вибіг надвір і ввів його в салон.

— А я думала, що ви вже не прийдете, — сказала панна Ізабелла.

— Та воно мало так і не сталося, — відповів Старський, вітаючись з паном Томашем. — Я був у Кшешовського, і уявіть собі, кузино, з другої години дня до дев’ятої ми грали в карти…

— І ви, звичайно, програли?..

— Звичайно. Таким, як я, в карти не щастить… — додав він, поглядаючи на неї.

Панна Ізабелла трохи почервоніла.

Поїзд рушив. Старський сів по лівий бік панни Ізабелли й почав з нею розмовляти то по-польськи, то по-англійськи, все частіше переходячи на англійську мову. Вокульський сидів по праву руку від панни Ізабелли, але не хотів перешкоджати розмові, встав і пересів до вікна, коло пана Томаша.

Пан Ленцький трохи нездужав. Він закутався в крилатку і плед, накрив ковдрою ноги. Потім наказав позачиняти всі вікна в вагоні й позапинати ліхтарі, щоб не било в очі світло. Він надіявся заснути, навіть почував, що його хилить на сон, але заговорив з Вокульським і захопився, докладно розповідаючи про сестру Гортензію, яка замолоду була до нього дуже прив’язана, про Наполеона III, який з ним кілька разів розмовляв, про прекрасні манери й любовні пригоди Віктора-Еммануїла та про багато інших речей.

Вокульський слухав його уважно до Прушкова. За Прушковом кволий і монотонний голос пана Томаша почав впливати йому на нерви. Зате він щодалі виразніше чув розмову панни Ізабелли з Старським, що провадилась англійською мовою. Він почув кілька фраз, які його змусили насторожитись, і навіть подумав: чи не остерегти їх, що він розуміє по-англійськи?