Мінцслі, завжди Міицелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один заробив за півроку більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. Щоб здобути те, що я здобув серед куль, багнетів і тифу, тисяча Мінцелів мусили б марудитись у своїх крамничках та ковпаках. Тепер я вже знаю, скількох Мінцелів я вартий, і для такого результату, їй-богу, готовий повторити ту саму гру! Краще мені ризикувати майном і життям, аніж дякувати людям, які купують у мене парасольку, або кланятись тим, котрі зволять у моєму магазині замовити унітаз для ватерклозета.

— Він завжди однаковий! — прошепотів Ігнац.

Вокульський охолов. Він поклав руку на плече Ігпацові й, заглядаючи йому в очі, лагідно сцитав:

— Ти не гніваєшся, старий?

— Чого? Хіба я не знаю, що вовк не стерегтиме баранів… Звичайна річ…

— Що ж у вас чувати, скажи?

— Тільки те, про що я писав тобі в листах. Торгівля йде добре, одержали нові товари, збільшилось замовлень.

Потрібен ще один продавець.

— Візьмемо двох, магазин розширимо, буде розкішний.

— Дрібниці.

Вокульський глянув на нього збоку й усміхнувся, бачачи, що настрій у старого поліпшується.

— А що чути в місті? В магазині, поки ти в ньому працюєш, завжди буде все гаразд. у— В місті…

— Постійні покупці всі нас відвідують? — перебив його Вокульський, все швидше ходячи по кімнаті.

— Всі. Навіть з’явились нові.

— А… а…

Вокульський спинився, ніби вагаючись. Він знов налив склянку вина й вихилив одним духом.

— А Ленцький купує у нас?..

— Частіше бере набір.

— Значить, бере… — Вокульський передихнув. — Як же його справи?

— Здається, він зовсім збанкрутував, і, мабуть, цього року продаватимуть з торгів його будинок.

Вокульський нахилився над канапою і почав бавитися з Іром.

— Скажи, будь ласка… А панна Ленцька не вийшла заміж?

— Ні.

— І не виходить?

— Навряд. Хто тепер одружиться з панною, у якої великі претензії і ніякого приданого? Так і постаріється, хоч і гарна. Звичайно…

Вокульський встав і потягнувся. Його суворе обличчя стало на диво лагідним.

— Любий ти мій старигане! — сказав він, беручи Ігнаца за руку. — Мій чесний давній приятелю! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий тебе бачити, та ще й у цій кімнатці. Пам’ятаєш, скільки я тут провів вечорів та ночей… як ти мене годував, як віддавав мені свою кращу одежу… Пам’ятаєш?

Жецький уважно подивився на нього й подумав, що вино, мабуть, досить міцне, коли так розв’язало язика Вокульському.

Вокульський сів на канапу, обперся головою об стіну й заговорив наче сам до себе:

— Ти навіть не уявляєш собі, що я витерпів — на чужині, не певний, чи побачу ще кого-небудь з близьких, страшенно самотній. Бо, розумієш, найстрашніша самотність не та, що навколо людини, а пустка в самій людині, коли вона не взяла з собою з батьківщини жодного теплого погляду, сердечного слова, навіть іскри надії.

Пан Ігнац ворухнувся на стільці, щоб заперечити.

— Дозволь нагадати, — зауважив він, — що спочатку я писав тобі дуже сердечні листи, можливо, навіть надто сентиментальні. Але мене розохотили твої короткі відповіді.

— Хіба я на тебе ображаюсь?

— Ще менш підстав у тебе ображатись на інших працівників, котрі не знають тебе так, як я.

Вокульському стало ніяково.

— Але ж я до жодного з них не маю претензій. Може, трошечки до тебе за те, що так мало писав про… міські справи… До того ж «Кур’єр» часто пропадав на пошті, новини надходили з перервами, і тоді мене починали мучити найгірші передчуття.

— Чому? Адже у нас не було війни, — здивовано відповів пан Ігнац.

— Та й справді!.. Ви навіть непогано веселилися. Пам’ятаю, в грудні тут влаштовували чудові живі картини.

Хто там в них виступав?..

— Ну, я на такі дурниці не ходжу.

— Правда. А я того дня дав би десять тисяч карбованців, щоб їх побачити. Ще більша дурниця!.. Правда ж?

— Безумовно… хоч твій настрій можна пояснити нудьгою, самотністю.

— А може, тугою, — перебив Вокульський. — Отруювала вона мені кожну вільну від праці хвилину, кожну годину відпочинку. Налий мені вина, Ігнаце.

Він випив, знову почав ходити по кімнаті й заговорив притишеним голосом:

— Уперше це сталося зі мною під час переправи через Дунай, що тривала з вечора до пізньої ночі. Я плив сам із циганом-перевізником. Розмовляти я з ним не міг, тому розглядав околиці. В тому місці були піщані береги, як у нас. І дерева схожі на наші верби, й косогори порослі ліщиною, д темні соснові гаї — все, як у нас. На якусь хвилину мені здалося, що я на батьківщині і перш ніж настане ніч я побачу вас. Ніч настала, але одночасно зникли в темряві береги. Я залишився сам на широчезному водному просторі, в якому відбивалися бліді зірки. І тоді мені спало на думку, що я так далеко від дому, і єдине, що нас єднає, — оці зорі, а в цю хвилину, мабуть, там, у вас, ніхто на них не дивиться, ніхто мене не пам’ятає, ніхто!.. Я відчув, що всередині у мене ніби щось розірвалось, і тоді я зрозумів, яка у мене в душі глибока рана.

— Це правда, зірки мене ніколи не цікавили, — тихо промовив пан Ігнац.

— Від того дня на мене напала дивна хвороба, — вів далі Вокульський. — Поки я писав листи, складав рахунки, одержував товари, розсилав своїх агентів, поки допомагав витягати з болота вози та розвантажувати їх або стеріг товари від грабіжників, — я був більш-менш спокійний.

Але як тільки відривався від справ, навіть коли на хвилину відкладав перо, я відчував такий біль, наче мені, — ти розумієш, Ігнаце, — наче мені в серце потрапила зернина піску. Бувало, ходжу, їм, п’ю, розмовляю, тверезо думаю, розглядаю чудові краєвиди, навіть сміюсь і веселюсь, а однак відчуваю, ніби мене щось тупо коле, відчуваю якийсь невиразний неспокій, ледь помітну тривогу.

Цей хронічний, надзвичайно болісний стан кожна дрібниця могла перетворити в бурю. Якесь дерево знайомої породи, голий горбок, барва хмари, політ птаха, навіть порив вітру без ніякого приводу збуджували в мені такий шалений розпач, що я втікав од людей. Я шукав такої відлюдної місцини, де міг би небачений ніким упасти й вити з болю, як пес.

Інколи в такі години, коли я втікав сам від себе, мене здоганяла ніч. Тоді з-за кущів, повалених дерев та з яруг проти мене виходили якісь сірі тіні й сумно кивали головами з каламутними очима. А всі шелести листя, далекий гуркіт возів, дзюрчання води зливалися в один жалібний голос, який питав мене: «Подорожній чоловіче, що з тобою сталось?» [15] І справді, що зі мною сталось…

— Нічого не розумію, — перебив його Ігнац. — Що ж воно за шаленство?

— Що?.. Туга.

— За чим?

Вокульський здригнувся.

— За чим? Ну… за всім… за батьківщиною…

— Чому ж ти не повертався?

— А що б це мені помогло?.. А зрештою — не міг.

— Не міг? — перепитав Ігнац.

— Не міг… та й усе! Нічого мені було повертатися, — нетерпляче відповів Вокульський. — Вмерти тут чи там — однаково… Дай мені вина, — раптом закінчив він, простягаючи руку.

Жецький глянув на його палаюче обличчя й відсунув пляшку.

— Облиш, — сказав він, — ти вже й так збуджений…

— Через те й хочу пити…

— Через те ти й не повинен пити, — перебив Ігнац. — Ти забагато говориш, може, більше, ніж сам хотів би, — додав він з притиском.

Вокульський не наполягав. Він подумав і відповів, хитаючи головою:

— Помиляєшся.

— Зараз я тобі доведу, — відповів Ігнац стишеним голосом, — Ти їздив туди не тільки для того, щоб заробити гроші…

— Безумовно, — сказав Вокульський, подумавши.

— Та й нащо тобі триста тисяч карбованців, коли вистачало тисячі на рік?..

— Правильно.

Жецький нахилився до його вуха.

— А ще скажу тобі, що ці гроші ти привіз не для себе…

— Хто його знає, може, ти й угадав.

— Я вгадую більше, ніж ти думаєш…

Вокульський раптом зареготав.

— Ага, он що ти думаєш! — вигукнув він. — Запевняю тебе, що ти нічого не знаєш, старий мрійнику.