А чого прагнув я? Спочатку хотів винайти перпетуум-мобіле та керовані повітряні кулі, потім хотів посісти становище, до якого мене не допускали мої власні однодумці, нарешті, прагнув жінки, до якої мені майже не вільно наблизитись. І завжди я або жертвував собою, або підпорядковувався ідеям, створеним класами, які хотіли зробити мене своїм слугою і рабом».

І він уявляв собі, як би воно було, коли б, замість народитися в Варшаві, він народився в Парижі. Насамперед, в зв’язку з великою кількістю учбових закладів, він міг би більше навчитися в дитинстві. Потім, навіть якби працював у купця, то зазнав би менше прикрості й дістав би більше допомоги в науці. Далі, не працював би над перпетуум-мобіле, бо побачив би в тутешніх музеях багато подібних машин, які ніколи не функціонували. А якби взявся за керування повітряними кулями, то знайшов би готові моделі й багато таких самих мрійників, як сам, а якби думка його була практично здійсненна, то дістав би й допомогу.

І нарешті, якби, бувши багатою людиною, закохався в панну-аристократку, то не натрапив би на стільки перешкод, щоб зблизитися з нею. Він міг би ближче з нею познайомитись і або охолов би до неї, або здобув би її взаємність. В усякому разі, до нього не ставилися б так, як до негра в Америці.

А втім, чи можливо в цьому Парижі закохатись до нестями, як закохався він?

Тут закохані не впадають у розпач, а танцюють, співають і взагалі якнайвеселіше проводять час. Якщо не можуть одружитися законно, то живуть на віру; якщо не можуть тримати дітей при собі, то віддають їх нянькам на виховання. Тут любов, мабуть, ніколи не доводила розсудливого чоловіка до шаленства. «Останні два роки мого життя, — думав далі Вокульський, — минули в гонитві за жінкою, від якої я, можливо, відмовився б, аби пізнав її ближче. Всю мою енергію, знання, здібності й чимале багатство поглинає єдина пристрасть тільки тому, що я купець, а вона якась там аристократка… Чи не кривдить же суспільство само себе в моїй особі?»

Таким чином Вокульський досяг найвищого пункту самоаналізу: визнав недоречність свого становища і вирішив знайти з нього вихід. «Що робити, що робити? — думав він. — Та ясно ж — те, що роблять інші!»

А що вони роблять?.. Насамперед надзвичайно багато працюють; по шістнадцять годин на добу, навіть у неділі і свята. Завдяки цьому тут здійснюється закон природного добору, за яким право на життя здобувають лише найдужчі. Хоровита людина не виживе тут і року, малоздібна загине протягом кількох років, а залишаються тільки найсильніші та найздібніші. Отже, завдяки праці цілих поколінь борців, люди тут можуть задовольнити всі свої потреби.

Величезні каналізаційні колектори забезпечують їх від хвороб, широкі вулиці полегшують доплив повітря; Центральний ринок приставляє їм харчі, тисячі фабрик — одежу й меблі. Якщо парижанин хоче побувати на лоні природи, він їде за місто або в Булонський ліс; якщо хоче зазнати втіхи від мистецтва — йде в картинні галереї Лувру; а якщо хоче здобути знання, то до його послуг музеї та наукові колекції.

Всебічна праця для досягнення щастя — ось сенс паризького життя. Тут проти втоми є тисячі екіпажів, проти нудьги сотні театрів та інших видовищ проти неуцтва — сотні музеїв, бібліотек та лекцій. Тут піклуються не тільки про людину, а й про коня, влаштовуючи для нього гладенький брук; тут дбають навіть про дерева: перевозять їх: на спеціальних возах на нові місця, огороджують від шкідників спеціальними залізними оградами, полегшують доступ волозі, навіть лікують в разі захворювання.

Завдяки такій дбайливості кожен предмет в Парижі дає подвійну або потрійну користь. Будинок, меблі, посуд не тільки зручні, а й гарні, служать не тільки для тіла, а й для розуму. І навпаки — витвори мистецтва не тільки прекрасні, а й корисні. При тріумфальних арках та храмах є сходи, якими можна вийти наверх і помилуватися з високості містом. Статуї й картини доступні не тільки митцям; кожен художник чи аматор може копіювати їх в музеях.

Коли француз щось творить, то насамперед піклується про те, щоб витвір його відповідав своєму призначенню, а потім уже, щоб він був гарний. Але цього мало, він піклується ще про його міцність та охайність. Підтвердження цього Вокульський спостерігав на кожному кроці і в кожній речі, починаючи від візків, якими перевозять сміття, і кінчаючи бар’єром, яким одгороджена статуя Венери Мілоської. Він також збагнув, що внаслідок такого господарювання тут не марнується людська праця: кожне покоління передає своїм наступникам найвизначніші утвори попередників, доповнюючи їх власним доробком.

Таким чином Париж являє собою ковчег, в якому зберігаються здобутки цивілізації кільканадцяти, якщо не кількох десятків століть. Тут є «се — від потворних ассірійських статуй та єгипетських мумій до останніх досягнень механіки та електротехніки, від глеків, якими єгиптянки чотири тисячі літ тому носили воду, до велетенських гідравлічних коліс з Сеи-Мор [109] . «Ті люди, що створювали такі дива або згромаджували їх в одному місці, — думав Вокульський, — не були такими шаленими неробами, як я».

Думаючи так, він відчував, як його пече сором.

І знов улаштувавши протягом кількох годин справи Сузіна, він тинявся по Парижу. Блукав незнайомими вулицями, поринав у велелюдний натовп, заглиблювався в нібито хаотичний рух речей і подій і на дні цього хаосу знаходив закон і порядок. А для розваги пив коньяк, грав у карти або в рулетку, віддавався розпусті.

Йому здавалося, що в цьому вулканічному вогнищі цивілізації з ним станеться щось незвичайне й почнеться нова ера в його житті. Разом з тим він помічав, що його уривчасті досі знання й погляди поєднуються в щось ціле, в якусь філософську систему, яка пояснює йому багато таємниць світу і його власного життя. «Хто я такий?» — не раз ставив він перед собою питання і поступово формулював відповідь: «Я невдаха. У мене були великі здібності й енергія, але я нічого не зробив для цивілізації. Оці знамениті люди, яких я тут зустрічаю, не мають навіть половини моїх сил, а проте залишають по собі машини, будівлі, витвори мистецтва, нові погляди. А що залишиться по мені?.. Хіба що мій магазин, який уже сьогодні занепав би, коли б його не пильнував Жецький. А я ж не лінувався: працював за трьох, і якби не випадок, то не мав би навіть того, що маю тепер!..»

Потім йому спало на думку: на що він змарнував свої сили й життя?

На боротьбу з оточенням, до якого він ніяк не міг пристосуватись. Коли він хотів учитись, йому заважали, бо в його краю потребували не вчених, а хлопців-слуг та продавців. Коли він хотів служити суспільству, хоч би й ціною свого життя, йому замість дійової програми підсунули утопічні мрії, а потім про нього забули. Коли він шукав роботи, йому її не дали, змусивши піти битою стежкою — одружитися з старшою за нього жінкою задля грошей. Коли він, нарешті, закохався й хотів стати законним батьком родини, жерцем хатнього вогнища, святість якого всі навколо вихваляли, його поставили в безвихідне становище. Так що він навіть не знає, чи жінка, за якою він шаленів, була звичайнісінькою химерною кокеткою, чи, може, так само, як він, заблудила і не знайшла своєї дороги в житті. Зважаючи на її поведінку — це панна на відданні, яка шукає собі найліпшої пари; дивлячись їй в очі, можна подумати, що це ангел, якому земні умовності зв’язали крила. «Якби я міг задовольнитись кількома десятками тисяч доходу на рік та партнерами в віст, я був би найщасливішою людиною в Варшаві. Але тому, що, крім шлунку, я маю ще й душу, яка прагне знання й кохання, то я там загинув би. На тій широті не дозрівають ні певного гатунку рослини, ні певного гатунку люди…»

Широта!.. Якось, бувши в обсерваторії, він глянув на кліматичну карту Європи і запам’ятав, що середня температура Парижа на п’ять градусів вища за температуру Варшави. Отже, Париж має за рік на дві тисячі градусів тепла більше, ніж Варшава. А тому що тепло — це могутня і, може, єдина творча сила, то… загадка відгадана. «На півночі холодніше, рослинний і тваринний світ бідніший, отже, там людині важче прохарчуватися. Та це ще не все: там людина ще змушена витрачати багато праці на спорудження теплого житла та виготовлення теплого одягу. Француз в порівнянні з жителями півночі має більше вільного часу й сил, отже, має можливість зужити їх на творчу працю. Якщо до несприятливих кліматичних умов додати ще аристократію, яка загарбала всі нагромаджені народом багатства та розтринькала їх на безглузду розпусту, то стане зрозуміло, чому видатні люди не тільки не можуть там розвиватися, а просто приречені на загибель».